Після падіння гетьманського уряду законодавчу і виконавчу владу уособлювала в собі Директорія Української Народної Республіки — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки (14 ли- стопада 1918 — 10 листопада 1920). Директорія зберегла ті судові інститути, які існували за Центральної ради. Так, 2 січня 1919 р. було затверджено Закон про відновлення діяльності Генерального суду під назвою «Най- вищий суд», 26 січня 1919 р. — Закон про Надзвичайні Військові Суди (а 4 серпня 1920 року — нову редакцію цього ж Закону). Надзвичайні військові могли бути заснованими «під час оголошення місцевості воєнному стані, або на стані обло- ги» (ст. 1). Суд складався з голови і чотирьох членів (ст. 5). У засіданні суду брали участь прокурор, оборонець та секретар (ст. 6). Прокурор та секретар призначалися з військових старшин, які мали вишу юридичну освіту та були ознайомленими з судовим процесом (ст. 7). Суд міг розглядати і справи цивільних осіб (ст. 10). Вчинки, за які вій- ськові та цивільні особи могли бути віддані під Надзвичайний військовий суд, зазначалися в ст. 2. Вироки, винесені цими судами, не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Особи, засуджені до кари на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до Верховної влади (Директорії), а в діючій армії — до Головного Отамана (ст. 26). Право нагляду за Надзвичайними військовими судами надавалося Головному військовому прокуророві (ст. 31). Надзвичайні військові суди діяли про- тягом всього часу влади Директорії в Україні.