«Очерки исторіи украинской литературы XIX столѣтія» — найдокладніше на свій час літературно-критичне дослідження названого періоду. Вивченню української літератури М. Петров присвятив фактично все своє наукове життя. Новітню вітчизняну літературу автор розглядає в поступовому розвитку, і класифікує наступним чином (не даючи при цьому чіткої періодизації): український псевдокласицизм і твори-пародії (від І. Котляревського); сентиментальна українська література, значущим представником якої є Г. Квітка-Основ’яненко; романтико-художня література, що розвивається під обопільним впливом російських і польських поетів — О. Пушкіна, А. Міцкевича та ін.; національна література (історичні романи, драми з українського життя); українське слов’янофільство та новітнє українофільство. Для дослідника важливим було, насамперед, історико-культурне значення того чи іншого напряму, його зв’язок із суспільними та політичними явищами.

ПЕТРОВ Микола Іванович (1840–1921) — історик української літератури і української науки, етнограф, церковний історик, літературознавець, мистецтвознавець, археолог, краєзнавець, громадський діяч. Зберігач музею Київської духовної академії. Членом понад 40 товариств і громадських організацій, зокрема Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам’ятників старовини та мистецтва, Українського наукового товариства у Києві тощо. Член-кореспондент Російського археологічного товариства.