Літопис Самовидця — одна з найвидатніших історіографічних пам’яток і одне з найдостовірніших історичних джерел XVII ст., самобутня й оригінальна пам’ятка української мови та літератури. Як історичне джерело, написане очевидцем, літопис містить цінні фактичні відомості з історії українського, білоруського, російського, польського та інших народів другої половини XVII ст. Чимало з цих відомостей мають унікальний характер. Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші та найповніші — це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) і Якова Козельського (друга половина XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікацій цієї пам’ятки. Вперше опублікував Літопис Осип Бодянський (1846), діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва «Літопис Самовидця»). Більш науково підготовленим є видання Київської Археографічної Комісії за редакцією та зі вступною статтею Ореста Левицького (1878). Літопис Самовидця складається зі вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, та двох головних частин: першу присвячено часам Хмельниччини та Руїни (до 1676 включно) й написано, ймовірно, значно пізніше описуваних подій; друга, доведена до 1702 року включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найвірогідніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі. Бібліографія: Межов, № 7332.