ВПЕРШЕ В ІСТОРІЇ СВІТОВОГО МИСТЕЦТВА!  Антін Мухарський презентує широкому загалу свої художні твори! «У 1999 році, влітку, коли увесь театр Лесі Українки було відправлено у відпустку, я сидів у своїй оболонській квартирі і бухав. Реально… Вставав десь так годині о дванадцятій дня, повільно продирав очі, чистив зуби, приймав душ, спускався униз до метро «Оболонь», де купував у ларьку дюжину світлого пива, і йшов додому готувати сніданок. Спека стояла страшна. Люта оболонська спека, яка тільки і буває у липні. Я відкривав вікна навстіж, голосно вмикав на той час дуже модне україномовне радіо «Люкс FM» і, раз у раз прикладаючись до запітнілої пляшки, вештався квартирою абсолютно голий, аж поки не приходило «натхнення». «Натхнення» зазвичай приходило після третьої пляшки. «Гей, друже, — казало мені воно. — Кожна людина — художник, і все, що тебе оточує, є ота найчарівніша мить життя, в якій відбивається цілий всесвіт. Це прекрасно, що доля цього літа занесла тебе у звичайну однокімнатну оболонську квартиру на дев’ятому поверсі типового будинку чеського проекту, бо саме тут для тебе зосереджено центр світобудови. Аби тупо не вбивати час, бери пензель, малюй… Малюй все, що бачиш: засцяні ліфти, розписані стіни під’їздів, іржаві гаражі, молодих мам із колясками, пляшки з пивом, радіоактивні оболонскі пляжі… Малюй як вмієш, а як не вмієш ніяк, то все одно малюй, і не питай навіщо. І тільки тепер я зрозумів, навіщо я тоді малював! Минули роки, і все, що я тоді відчував, про що думав, з ким сперечався, відійшло у небуття, наче того і не було. А оці картинки залишилися. Залишилися для того, щоб при єдиному погляді на них я раз у раз згадував те літо 1999 року, коли увесь театр Лесі Українки було відправлено у відпустку, а я сидів у своїй оболонській квартирі і бухав. Реально…» Антін Мухарський. Уривок з есе «Як я став художником»